ДОБРО
З чого починається воно?
Може із дитячої колиски,
Коли вранці, вперше крізь вікно,
Малюку всміхнуться сонця блиски.
Чи, як вперше, входячи в життя,
Найсвятіше в світі слово - мама!
Вимовить усміхнене дитя,
І само зрадіє до нестями.
Хай добро нам всім буття квітча,
Хай воно вершин ясних сягає:
В нього є початок - вірю я,
Тільки у добра кінця немає.
ШКОЛА
Де гомонять гіллям дуби довкола,
Де біля річки вітер верби гне -
Давно уже нема старої школи,
Яка ще в снах не полиша мене.
Де вперше взяв я зшиточок у руки, -
Той день назавжди в серці я зберіг,
Коли до класу, ніби в храм науки,
Переступив із трепетом поріг.
Де зору все було таке незвичне:
Старанька парта, дошка на стіні...
А вчительки привітної обличчя
Здалося найсвященнішим мені.
А літери в тім зшиточку тонкому,
Що написав - були як промінці...
Щасливий біг із школи я додому,
Букварика тримаючи в руці.
Минали дні і роки пролітали,
Зростали ми, мужніли дітлахи,
І вчительки слова у душі брали,
Щоб торувати у життя шляхи.
І, де б не був я, і ніде й ніколи
У дні напруги повні, трудові,
Тебе не забував я, рідна школо,
Де вперше вивів літери криві.
СЛОВО
Ту силу, знаю я, тобі дано
Вдаряти й сяяти ясніш за блискавицю,
Ламать війни зловісну колісницю
І в землю добре сіяти зерно.
Сильніше ти за атомне ядро.
Ти в силі зупинить усіх баталій мову.
Я в тебе твердо вірю, рідне слово,
Це ж ти родилось людям на добро!
МАТЕРІ
Наламай любистку, рідна мати,
Застели домівку сон-травою,
Хочу я дитинство пригадати,
Що пробігло стежкою крутою.
Хочу я твою співанку чути,
Чарівливу казку серед ночі.
Їх мені довіку не забути,
Як тебе й твої привітні очі.
Я візьму їх в серце, як тривоги,
Щоб долать в житті круті висоти,
Сталь кувать, орати перелоги
І в душі своїй нести турботи.
Я вкладу усе в пісенні сплави,
Щоб горіть в поході і не впасти
Не заради гомінкої слави,
Задля тебе, мамо,
Задля щастя.
ЗАПОВІДЬ
Батько мій завжди казав:
- Ти, сину,
Як побачиш згублену зернину,
З холодком у серці не пройди.
Ти її у землю поклади.
В ній загра на повну силу пророст,
Викине вона зернистий колос.
Може, стрінеш стомлену пташину,
Не лишай її в тяжку хвилину,
Байдуже повз неї не іди.
Дай їй крихту, крапельку води.
Знов до неї прийде дужа сила
І вона в політ розправить крила.
Не для слави, а вітрам на згубу,
Посади чи яблуню, чи дуба
В чистім полі чи біля води.
На землі земній лишай сліди.
... Полем йду, мені шумить пшениця,
І гудуть сади, співають птиці.
Я радію тим, що з давнини
В нас такі батьки. Ми - їх сини.
ДІД
Я піду, де лине шелест гаю
У моїм дніпровому краю.
І село, і діда пригадаю -
Юних днів бувальщину свою.
І тоді вже - рань чи тихий вечір,
В споминах мені не обійти
Діда, що любив нас так, малечу,
По життєвім полі провести.
Оповідей дідових глибоких
Що прожив, напевно, літ до ста,
Не було матерій в них високих.
В діда філософія проста:
Щоб стелились дні тобі щасливо -
Лан ори і сій, і сій зерно,
І тобі стелитись буде нива -
Заповідь оця живе давно.
Щоб до тебе йшла любов і сила
Плинула, як навесні Дніпро -
Не копай для іншого могилу,
Викорчовуй зло, а сій добро.
Щоб тебе ні кривда, ні наруга
Не точили, в душу не ввійшли -
Зберігай, як найдорожче, друга,
З ним в біді і крихту розділи.
Роки йшли і юність відшуміла,
Як сади квітневі золоті,
Ми зросли і розпростерли крила
І загартувалися в труді.
Тільки днів тих - в серці перегуки...
І хоч діда вже давно нема,
Я таку просту його науку
Бережу і вірю - недарма.
ВОЛОШКИ
За тихим лугом запалала
Їх синь, як вогник на зорі...
Яких пісень нам не співали
Про них дівчата й матері.
Про ті волошки в зелен-житі,
Що в щасті квітнуть - не в журбі.
Рясними росами умиті
Їх очі, світлі й голубі,
Що синню вранці запалали -
І все довкола зацвіло...
З чим очі милих ми б зрівняли,
Коли б волошок не було?
* * *
Іду насупроти вітру
Бурям лихим назло
Стомлюся - рукою витру
Спітніле своє чоло
Нехай накипа до болю
На тілі солоний піт
Я в кожній краплині солі
Несу яблуневий цвіт
* * *
Щасливий той, кому дано збагнути
Всю силу слова рідного. Тоді
Його він зможе в крицю перекути,
Сади ним заквітчати молоді;
Відчуть в своїй душі жагу для злету
І струм тепла, як течія Дніпра,
Йти проти зла з відточеним багнетом,
І з піснею у серці - для добра.
БАТЬКІВСЬКИЙ ПОРІГ
Де тополина біля хати,
Де юність я свою проніс,
Там, де мені співала мати,
Там весь коріннями я вріс.
Бували весни, грози й літо.
Ходили ми на смертний бій,
Але нікуди не подіти
Про тебе спогад, краю мій.
Моя ти земле, рідне поле,
О скільки я пройшов доріг,
Та не забудеться ніколи
Кленовий батьківський поріг
ДО РІДНОГО КРАЮ
Коли броджу я в полі чи у лузі,
Коли духмяність навкруги стоїть,
Здається, в час таки на виднокрузі
Все струнами ранковими бринить.
Прислухаєшся - кличе перепілка,
Де хлібні вруна вітер колиса,
До квітки стрімко поспішає бджілка,
В колисці неба жайвір повиса.
То із-під ніг зайча пірне у трави,
Зозуля роки плутано кує.
Над річкою вербички кучеряві
Схилились і шепочуть про своє.
... Йди, задивляйся на медові квіти
І відчувай колосся теплоту...
У час такий - ну як же не радіти
За тебе, земле, в тиші і цвіту!
За голубінь твого ясного неба,
Роздолля нив, які не обійти.
Мій рідний краю!
Що мені ще треба?
Стоять на чатах,
Спокій берегти.
ХЛІБ
Його ні з чим зрівнять не можна.
В нім сила вся життя й тепла.
Для мене завжди крихта кожна
Дорожча золота й срібла.
І що там скарбів дивні різьби -
Вони для мене замалі.
На п'єдестал я хліб возніс би
На щонайвищій на землі.
КОРІННЯ
Не було б коріння -
Стеблам не шуміти
І на них вусатий
Колос би не зрів.
Як ніколи в небо
Пісні не злетіти
Не ввібравши в душу
Материнських слів.
Скільки їх ночами,
Вдень біля колиски
Пролилось так ніжно:
Люлечки - люлі.
З першим поцілунком,
З першим сонця блиском,
З першим моїм криком
На своїй землі.
* * *
Не легко, ні, тече життя моє,
Воно зна радість і журбу, і болі
Та залишаюсь я таким, як є,
І не збираюсь грати інші ролі.
Що у труді добуду - дорожу.
Слова для слави не шукаю людні.
Із вуст солодких чув не раз я лжу,
Та їй в одвіт не хлопав у долоні.
Для інших не шкодую доброти
І жити цим довік не перестану.
На когось не дивлюсь я з висоти,
Як дехто погляда, мов з п'єдесталу.
Люблю долати рубежі круті,
Вдихаю свіжість чисту, як у полі.
Таким, як є, залишуся в житті,
Бо в нім не можу грати інші ролі.
БОРГИ
Хоч в мене в серці помисли гарячі,
В очах прозорість чиста, без юги,
Все ж відчуваю так себе, неначе,
За мною слідом йдуть мої борги.
Чи десь з колосся сипляться зернини,
Чи десь стоять нескошені луги,
Хоч в тім моєї і нема провини,
Все те пече мене немов борги.
Коли дивлюсь, як муляться джерела,
А чи річок лисіють береги,
Чи десь бур'ян шматок землі застеле -
Мені здається то - мої борги.
Чи десь дими пливуть осатанілі,
Дуби розлогі жовкнуть навкруги,
В садах плоди чорніють недозрілі -
Мої в тім болі і мої борги.
Як наша рідна матінка - землиця
Благає і любові, і снаги,
Як в небо менше дихають криниці -
То, мов мої несплачені борги.
Вони мої - допоки буду жити,
Про них не буду вести я торги,
А все віддам, щоб їх сповна сплатити,
Не понесу у небуття борги.
Летять, летять у далеч дні.
І п'ють світанки синь-росу.
Все, що судилося мені,
В житті я чесно пронесу.
Відваги в інших не прохаю.
Вона живе в моїм роду....
Якщо я ношу підіймаю,
То з нею й гори перейду
* * *
На стінах килими багаті
І повно золота і срібла
Та, як немає правди в хаті,
Нема в ній щастя і тепла.
Там сонце просвітку не бачить.
Дихнеш - і в груди вдарить цвіль,
Там із сумних очей дитячих
Пливе не радість - жур і біль.
Не пив, не їв в тій хаті хліб я.
Мені здається, що отам
Все в душу дивиться з підліб'я
Із гіркотою пополам.
НЕСПОКІЙ
Я все в дорозі, все в путі
І не веду я ліку верстам
Побільше б їх пройти в житті,
Побільшу ношу перенести.
Хай б'є в лице буремний шквал,
Не хочу тихого причалу:
Люблю я йти на перевал,
А не спускатись з перевалу.
* * *
В очах відбивається радість,
В очах відбивається смуток,
В очах відбивається заздрість,
Любові черемховий жмуток.
Відбиті в них зорі і ночі,
Гаряча звитяжність, як в герці...
На те ж вони, мабуть, і очі,
Щоб все розказати, що в серці.